Yaryna Moroz
L'immagine dei Santi Borys e Glib nell'iconografia medievale ucraina
pubbl. in Homo Creator et Receptor Artium in onore del prof. St. Kobelius, Varsavia 2010, 55-74
Ярина Мороз
Образ Св. Бориса і Гліба в українській середньовічній агіографії
// Homo Creator et Receptor Artium. Ksiega pamiatkowa Ksiedzu Profesorowi Stanislawowi Kobilusowi ofiarowana. pod red. M. Wrzesnik, Warszawa 2010. - S. 55-74
Особлива роль, яку в Середньовіччі відігравали культи святих, що формували його культуру і визначали світоглядні орієнтири, зумовила домінуюче становище агіографії у середньовічній культурі. Житія святих сприяли творенню культури середньовічної Русі як власне християнської.
Формування української писемної агіографічної традиції пов’язане із першими житіями, що започаткували у ХІ – ХІІ ст. старокиївську агіографічну традицію. Серед них найчисленнішими були присвячені першим українським мученикам св. Борису і Глібу. Київський княжий культ св. Бориса і Гліба позначений виразним суспільно-політичним звучанням, мав слугувати утвердженню та визнанню київської церкви, особливо через їх канонізацію. Ці святі вважались покровителями і захисниками руської землі, зокрема, проти міжусобиць.
Лейтмотивом творів на честь св. Бориса і Гліба стала ідея очищувальної жертви, принесеної добровільним непротивленням злу і насильству. В образну систему житійних оповідей про Бориса і Гліба включені численні прообрази священної історії, паралелі із житіями святих-мучеників та біблійна символіка.
Статті про св. Бориса і Гліба найрізноманітніші у давньоруських та південнослов’янських рукописах. Найважливіші з-поміж них: літописна оповідь під 1015 р., “Сказаніє і страсть і похвала святую мученику Бориса і Гліба”, найдавніші списки якого походять з кінця ХІ – початку ХІІ ст. і “Чтеніє о житіи и погублени” Нестора-літописця. Більшість проложних житій Бориса і Гліба представляють скорочений виклад літописної статті під 1015 р. та анонімного „Сказання”.
Анонімне “Сказаніє” дійшло до нас у численних списках (їх відомо понад сто сімдесят). “Сказаніє” міститься у відомому Сильвестрівському збірнику XIV ст. Воно також було перекладеним на вірменську та увійшло у вірменські Четьї-Мінеї.[1] У давніх житійних збірниках записане під назвами “Въ тъ же день сказание и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глъба”, “Месяца июня в 24 день Сказание страсти и похвала святую мученика Бориса и Глеба” та “Сказание чудес святою страстоткрпьцю Христоыву Романа и Давида”. Дуже скоро до “Сказання про Бориса і Гліба” приєднано оповіді про їх чудеса (відомі вже в Успенському збірнику (ХІІ – ХІІІ ст.).
“Сказаніе страстотерпцю стую мученику Бориса и Глъба”, як вважається, авторства чорноризця Якова (+ бл. 1078), створене бл. 1072 р. Його форма відрізняється від канонічного взірця візантійського житія і нагадує радше історичну повість із точним відтворенням подій і фактів. У ньому витворено ідеальний образ (як в етичному, так й в естетичному планах) християнина і мученика: “Се благовърныи Борисъ блага кореня сын,... тълъмъ бяше красенъ, высокъ, лицъмъ круглемъ, плечи велици, тонкъ въ чресла, очима добрама, веселъ лицемъ брада мала и усъ младъ бо бъ еще, свътеся цесарьскы, кръпко всячески украшенъ – акы и ратехъ храбръ, въ совътехъ мудръ и разуменъ при всъмъ, благодать Божия цветеще на немъ”[2]. Опис юного Бориса у “Сказанні” став естетичним ідеалом для всієї української середньовічної художньої традиції. Всі пізніші описи і зображення князя спираються на нього. Вищу за царську гідність кн. Бориса (у хрещенні Романа) підкреслено у службі свв. Борису і Глібу митр. Іоанна: “Цесарьскыим веньцем от уности украшен, пребогатыи Романе власть велия бысть своему отечьству и веси твари… и крест в скипетра место вдесную руку носяще”[3], тобто вибрав мученицький хрест, а не скіптр, який йому по праву належав.
“Чтеніє о житии и погублении блаженую страстотєрпца Бориса і Глъба” (бл. 1081-1088) написане у ранній період діяльності Нестора. Характерним є початок твору із молитви до Всевишнього: “Владыко Господи Всєдєржитєлю створивыи нъбо и землю …”. Житійна оповідь обрамлена межами від Сотворення світу аж до Страшного Суду, чим окреслено космічні маштаби, в яких відбувається трагедія, перетворюючи її простір у сакральний. Відбувається вона також на тлі священої історії Русі.
Читання (паремійні) про Бориса і Гліба входили у Паремійники[4] та Службові Мінеї ХІІ – XIV cт., зачитувалися на богослужіннях поряд із фрагментами біблійного тексту. Це єдиний приклад впровадження агіографічної оповіді у Паремії.[5] У давніх Пареміях передбачалось три читання (паремії) на пам’ять Бориса і Гліба “Братіе, в бъдах пособивы бывайтея”, “Слыша Ярославъ, яко отецъ ему умре…”, “Стънамъ твоимъ, Вышгороде, устроихъ сторожа…” (з Парамейника ХІІ ст., що знаходилися у бібліотеці Московської синодальної типографії № 156)[6]. Текст паремійного читання про Бориса і Гліба наслідується у “Слові о житии и представлении великого князя Дмитрия Ивановича, царя русскаго”.
У “Сказанні о чудесах Бориса і Гліба”, “Житії Бориса і Гліба” описано канонізацію Бориса і Гліба при Ярославі Мудрому за участі митр. Іоанна (від 1027). Їх спільними стараннями споруджена усипальня, що згодом стала Борисоглібським собором.[7] Встановлюється також день їх пам’яті – 24 липня. Уже студитська Мінея 1157 р. зафіксований празник св. Бориса і Гліба. Пам’ять св. Бориса і Гліба згадується під 24 липня у Добриловому євангелії (л. 267). Згідно свідчень В. Василевського, в одному грецькому синаксирі ХІІ ст. існував запис про новоявлених мучеників Давида і Романа, тобто Бориса і Гліба[8].
Роль цього культу підкреслюється вшануванням святих принаймні чотири рази впродовж літургійного року. У давніх місяцесловах зазначалось: 5 вересня “убієніє кн. Гліба”, 2 травня – мучеників Бориса і Гліба, 20 травня перенесення їх мощей, 24 листопада – убієніє св. кн. Бориса і Гліба. У давніх церковно-слов’янських списках прологу першої редакції під 5 вересня і 2 травня означено перенесення мощей, друга редакція містила два сказання про Бориса і Гліба, канони ХІ ст. Борису і Глібу.[9] У празничній Мінеї ХІV – ХV ст. – канон страстотерпцям Борису і Глібу. У місяцеслові Мінеї під 5 вересня – “убієніє кн. Гліба”, 2 травня – мучеників Бориса і Гліба, 20 травня – перенесення їх мощей, 24 листопада убієніє – св. кн. Бориса і Гліба[10] . В уставах єрусалимських ХІV ст. празники св. князів Бориса і Гліба 2 липня і 24 серпня[11].
Службу на їх честь уклав митр. Іоанн (+1037). Служба свв. Мученикам Борису і Глібу під 24 липня, що приписується митр. Іларіону, міститься у служебній мінеї ХІІ ст. Мінея служебна ХІV ст. містила службу Борису і Гліба, канони св. Володимиру, мученикам Борису і Глібу. У празничній Мінеї ХІV – ХV ст. канон страстотерпцям Борису і Глібу. Дуже короткі замітки про убивство і смирення Гліба містились у Пролозі під 5 вересня.
“Похвалу и убиение и сказание страсти святую мученику Бориса и Глеба (247 зв.) та “Чтение о житии и погублении благовірного страстотерпьца Христова Бориса и Глеба” (л. 257 зв.) містить пергаментний Пролог на березень-серпень (1406 р.).[12] У рукописну Четію-Мінею 1489 р. включено Похвалу Борису і Глібу. У списках Торжественника (ХVI ст.) містилось “Сказання про Бориса і Гліба”.
У давніх церковнослов’янських списках прологу першої редакції 5 вересня і 2 травня зазначено перенесення мощей, друга редакція містила два сказання про Бориса і Гліба, канони ХІ ст. Борису і Глібу. У літописах під 6527 р. записано про “честную раку Бориса и Глеба”, під 6580 р. – заголовок “Пренесение мощей святого Бориса и Глеба” – скорочена розповідь про перенесення мощей св. Бориса і Гліба. Під 6587 у Новгородському літописі: “убиен бысть Глеб Святославич в заволочени мая в 30 день и положен бысть в Чернигове за святым Спасом”[13].
У болгарському перекладі Прологу першої пол. ХІІ ст. уже входили Житія Бориса і Гліба.[14] Служба Борису і Глібу, укладена не пізніше 1099 р. перенесена на слов’янський південь зі службовими мінеями ХІІІ – ХІV ст., житія південнослов’янської редакції 1070 -71 рр., перші проложні списки Сказань до ХІV ст. “Сказання про перенесення мощей Бориса і Гліба”.[15]
Св. Борису і Глібу присвячені численні твори літургійної поезії. Уже принаймні від ХІ ст. почали складатися окремі служби на вшанування св. Бориса і Гліба. Служба Борису і Глібу укладена не пізніше 1099 р. Служба першим українським мученикам Борису і Глібу, яку склав митр. Іоанн І (+1037)[16], творилась на зразок візантійських служб на перенесення мощей і була розширена новими піснеспівами. Відомий тропар “Мученика Твоя, Господи...”, стихир “Киями похвальними венци венчаем ...”. Служба свв. Борису і Глібу написана митр. Іоанном (“Разоумьное житиє съвьршаа притом”). Ця служба містилась у липневій служебній мінеї ХІІ ст. під 24 липня (де означується як “Твореніє Іоанна митр. Роуськаго”), у Стихирах ХІІ та пізніших століть. Згодом вона перенеслась зі службовими мінеями ХІІІ – ХІV ст. на слов’янський південь. Служба свв. мученикам Борису і Глібу, що приписується митр. Іларіону, під 24 липня міститься у служебній мінеї ХІІ ст.
Списки кондакаря кінця ХІІ ст. із кондаком св. мученикам Борису і Глібу, стихирі св. Борису і Глібу 24 липня[17]. Наприкінці ХІІ ст. невідомий автор (можливо інок Григорій) уклав нову службу Борису і Глібу на честь перенесення їх мощей у Вишгород. “Слово похвальне на перенесение мощей страстотерпец Бориса и Глеба” вважають написаним у Чернігові 1175 р. Відомо також, що у чернігівському Борисоглібському соборі у 1175 р. на прославу Бориса і Гліба 2 травня – у день їх пам’ять (по смерті кн. Давида (+1123) при половцях, невідома духовна особа (Клим Смолятич (?) виголосила похвальне слово на честь святих “Слово въ день св. Бориса и Гліба” (“Слово о князех”)[18].
Згадку про українських святих мучеників включає “Повчання на день пам’яті Всіх Святих”: “Радуйся раю и веселися небо … Радуйся святая мученики Борисе и Глебе въ новоропросъъщеного Русской земли Христови угодивше … Съ нима же и вси именитіи, явленіи и неявленіи, святіи игумени Печерній, Феодосій Русскихъ, черноризецъ старъйшино… За міръ молите, княземъ нашимъ на поныя побъду подавающе …”[19]
Згідно традиції грецької церкви, тіла святих перенесені у новий храм. Як записано у Житії, “изнесено бысть тело святою из недр земных. Не лепо бо бе такому сокровищу скровену под землею”[20]. Про празник перенесення мощей святих Бориса і Гліба до нової церкви у Вишгороді, збудованої Ізяславом, згадує “Повість минулих літ” (під 1072 р.) та „Житіє Бориса і Гліба”, написане Нестором. Як записано у Повісті: “Зібрались [у Вишгороді] Ярославовичі – Ізяслав, Святослав, Всеволод; митрополитом був тоді Георгій, єпископ Петро Переяславський, Михаїл Юрієвський, Теодозій ігумен, Герман ігумен святого Спаса, Миколай ігумен переяславський і всі ігумени. І всі учинили празник світлий, переложили їх у нову церкву... ”[21] Ця подія, як це означує Микола Чубатий, перетворилась на справді “релігійно-національну маніфестацію”[22].
У “Чтенії” Нестора записано, що князь “моли же преподобного митрополита Георгия, тогда па суща Христово стадо, да створить молитву на місці том ... Изяслав же... моли архиепископа Георгия да шед принесять мощи святию церов, иже вгради. Архиепископ же собра причет церковний...”[23]. Але цей “митрополит же не верствуя яко свята блаженная”. Лише коли сталось чудо і церква сповнилась пахощами від їх мощей, “митрополита ужасть обиде, бе бо нетверд верою к нима и палець, просяще прощенья” (“Повість минулих літ” 1073 р.). Тоді, як записано у Житії, розкаявшись, почав молити: “Прости мя, Господи, яко съгръшихъ, невърствовахъ къ святыма твоима, и помози неверованию моему. Се бо върую во истину, яко свята еста страстотепрьпца твоя. Таче потомъ приступивъ изя руку блаженаго Бориса, бъ бо мощими лежаи, целоваше, прикладая къ очима и къ сердцю”[24].
Перенесення мощей мучеників із старої дерев’яної церкви до нової кам’яної під 1093 р. автор “Повісті” характеризує як “праздник Бориса и Глеба, еже есть праздник новий Русьския Земля”.
Втретє перенесені мощі святих у 1115 р. Саме описом перенесеня мощей означується 1115 р. у літописі: “В році 6623 (1115) зібралися брати, руські князі, Володимир, названий Мономахом, син Всеволода, і Давид Святославович, і Олег брат його, і постановили перенести мощі Бориса і Гліба, бо вони збудували церкву кам’яну, на похвалу й честь їх мощів і на спочинок. Насамперед освятили кам’яну церкву в суботу 1 травня, а на другий день перенесли святих. І було це велике згромадження, народ зійшов з усіх сторін, митрополит Никифор зі всіма єпископами: з Теодозієм ...”[25] Мініатюра Сильвестрівського збірника, де зображено освячення новозбудованого храму у Вишгороді, супроводжується написом: “оумысли кнзья слава поставти црвъ новуо єди мъверсъ …и по литургии позва кнзь на объдъ митрополит и прозви и праздноваша чтно”. Митрополит і князь зображені у німбах, хоча не були проголошені святими.
Вишгород став місцем особливого культу перших українських мучеників. “Блаженъ по истинъ и высокъ паче всъхъ градъ рускыхъ вышии градъ, имы скровище в себе, скровище таковое, ему по точенъ весь миръ. По истинъ наречеся вышнии превышении городъ всъхъ: вторые Сулунь явися в рустыи земли, имы в себе врачество безмъздное, не нашему языку токмо подано Богомъ, нъ въ всеи земли спасение, от всъхъ бысть бо странъ ту приходяще ту испогреплють исциления …”[26]
Від часів Ярослава Мудрого, Вишгород, завдяки перебуванню там мощей Бориса і Гліба, набуває значення церковного центру. Тут бл. 1020 р. на детинці кн. Ярослав зводить над їх похованням дерев’яний храм-усипальницю, до якого “повеле же и на иконе святого написати, да входяще верни людии в церков ти видюще его образ написан и аки самою зряче”.[27] Це опис першого відомого зображення українських мучеників. У 1072 р. Ізяслав Ярославович поставив новий храм і переніс до нього гробниці Бориса і Гліба. Спорудження кам’яної церкви розпочинається при Святославі та Всеволодові Ярославовичах, а завершується при кн. Святославові Ізяславовичу. Церква врочисто освячена у 1115 р. Прикрашав Вишгородську святиню Володимир Мономах, який поставив на гробницями святих “Терем срібний”.
Через перебування у ньому мощей Бориса і Гліба простір у Вишгороді стає сакральним. Нестор-літописець у “Чтенії” називає його блаженним, чесним і святим містом. У Житії св. Бориса і Гліба святі прославляються як захисники Руської землі, а Вишгород – як важлива її твердиня. “Стінам твоїм, Вишгороде, я влаштував стражу на всі дні та ночі. Не засне вона і не задрімає, охороняючи і утверджуючи свою руську землю від супостатів і від міжусобної війни”[28].
Особливе вшанування св. Бориса і Гліба та місця їх поховання, важливість їх культу для княжого середовища підкреслюється у літописах. Так, у “Повісті минулих літ” під 6702 (1194) р. записано: “Святослав же, прибувши в Київ, поїхав до Вишгорода, у п’ятницю. Поклонитися святим мученикам Борису та Глібу, і, ввійшовши в церкву, зі сльозами поцілував святу раку. … він приїхав до Святих мучеників, до церкви, що є тут коло святого Кирила, яко останню службу одправляючи. А в неділю настав празник Бориса і Гліба, … тут він і празнував празник святих обох мучеників”[29].
Значною була роль Борисоглібських храмів: у Вишгороді (1026), споруджений у 1120 ‑ 23 рр. Борисоглібську церкву (як кафедральний собор) у Чернігові,у Турові, Путивлі.[30] Тмутараканська єпархіальна церква була присвячена Борису і Глібу. Церкви Бориса і Гліба належали до перших давньоруських кам’яних храмів.
Дослідники зазначали, що культ святих мучеників цілителів згодом переростає у воєнно-феодальний культ заступників рідної землі. Хоча літературні (та й іконографічні) джерела засвідчують, що ці два аспекти їхнього культу співіснували. Так, трактування святих як захисників рідної землі та цілителів підкреслюється у Київському літописі (зокрема у молитві до цих мучеників): “Радуйтеся, страстотерпці Христові, заступники Руської землі, що зцілення подаєте приходящим до вас”[31]. Під 1115 р. записано: “Обоє є славою князів наших і заступники землі Руської, що знехтували славою світу сього, а Христа розлюбили... І дар зцілення прийнявши од Спаса нашого Ісуса Христа, вони щедро подають недужим, які з вірою приходять у святий храм їхній, поборників отчизни своєї”[32]. У літописному сказанні св. Борис і Гліб виступають як “світильники сіяючі”, що “отгоняют тьму ідольську”, “просвещают”. Про братів писалось як про єдине ціле: “Оба сетодумна и равнообразны светилника”[33].
Особливе значення і розвитку набув культ Бориса і Гліба при Рюриковичах, при чому . Гліб-Давид почитався у Києві уже бл. 1072 р., користуючись більшою популярністю за Бориса. У 1073-77 рр. Києвом володів Святослав Ярославович (+1077), який вважав Гліба своїм покровителем і назвав його іменем свого сина. Анонімне “Сказання про Бориса і Гліба” описує чудо із нігтем Гліба, що сталось під час перепоховання святих у 1072 р. Митрополит благословляв рукою Гліба, з якої спав ніготь і чудом опинився у шапці кн. Святослава Ярославовича, засвідчуючи, таким чином, особливу прихильність святого до нього.[34]
Літописи свідчать, що св. мученики вважались за патронів у ратному бої. Саме до них князі зверталися з молитвою перед боєм (вслід за Богородицею та св. Софією)[35]. Згідно Київського літопису під 1185 р., “Святослав і великий князь Рюрик, побіду здобувши молитвами святих мучеників Бориса і Гліба”[36], вшановували Трійцю.
Ревним почитателем св. Бориса був Володимир Мономах, що засвідчує, зокрема, Поучення Володимира Мономаха, коли “выиходомъ на святого Бориса... Богъ и святый Борисъ не да имъ мене, неврежени доидохомъ”[37]. Володимир Мономах та його родина сприяли розвитку культу кн. Бориса.
Як слушно відзначив О. Александров, у ранній період на перший план виступало милосердя святих та цілительні властивості, у пізніший – караюча роль. В описі милосердя свв. Бориса і Гліба та їх батька Володимира пов’язано із розумінням святості, спорідненим із культом предків як животворящої сили[38].
Описи численних чудес вияснюють нам їх взаємозв’язок із іншими культами. Так у “Чтенії” записано: “и се явися ему Христовъ мученикъ Георгіи, глаголя: что, яко тако вопіешо мнъ; къ аще хощеши прозръти иди къ святъма Борису и Глъбу, и та створетъ тя прозрети, тьма бо даеться от ъ Бога благодать цълебнаявъ странъ сеи”[39]. “Сказаніє про в. Бориса і Гліба” уточнює: “въ странъ сеи земля руськъ прощати и исцъляти всяку страсть”[40].
Описи чудес св. Бориса і Гліба свідчать про зв’язок їх культу із культом св. Миколая. Так, зокрема, серед чуд ХІ – ХІІ ст. одне, що сталось у Дорогобужі, коли жінка за наказом своєї пані працювала на день св. Миколая і була покарана за це Борисом і Глібом. А почувши про сухорукого, що “прийняв прощення в церкві св. Романа і Гліба [Бориса і Гліба]... пішла до Вишгорода”[41], там уздоровилась. Таким чином, святі брати підтримували повагу до одного із найпочитаніших на Руси-Україні святого.
Про чудо святих мучеників згадується у житії Олександра Невського, який “имяше жъ веру велику ко святымъ мученикомъ Борису и Глъбу”. Вони виступають як його заступники: “а побреди посада Борисъ и Глъбъ, стояща во одеждаъ червленахъ, быста руки своя одержаща въ ръмихъ. … И рече Борисъ Глъбу: “Брате Глъбъ, вели грести, да поможемъ сроднику своему великому князю Александру Ярославичу”. У похвалі рязанським князям також підкреслюється, що “Сии бо государи рода Владимира Святославина сродна Борису и Глебу... Святого корени отрясли, и Богом насажденаго сада цветы прекрасеи”[42]. Розповідь про чудесну появу мучеників вписано до складу Прологу 1406 р., коли вони з’явилися мніху Мартину в монастирі св. Бориса і Гліба[43].
Паралельно із зростом культу св. Бориса і Гліба, зачислених невдовзі після смерті до лику,[44] розвивається їх іконографія. Вона опрацьовувалась численними дослідниками. Мініатюри до анонімного “Сказання про Бориса і Гліба” у Сильвестрівському збірнику ХІV ст. аналізували Дмитро Айналов,[45] Ізмаїл Срезневський,[46] відомий польський дослідник А. Поппе[47].
Надія Нікітченко вбачає присутність зображень Бориса і Гліба у фресках Софії Київської поряд із батьком кн. Володимиром, під сценами діянь св. Георгія та Олександри.[48] Існує припущення, що постать св. Бориса міститься серед фресок Кирилівської церкви.
Бл. 1072 р. ікона св. мучеників створена для усипальниці у Вишгороді. Як записано у “Чтенії о Борисе і Глебі” Нестора-літописця, кн. Ярослав для Вишгородської святині “повеле же... и на иконе святого написати, да входяще верни людии в церковъ ти видюще его образ написан и акы самою зряще”.[49] Ранні київські ікони св. Бориса і Гліба збереглися відтворені у хрестах-енколпіонах ХІ – ХІІ ст.
Про зображення на срібних раках, виконаних на замовлення Володимира Мономаха записано у “Сказанні” про Бориса і Гліба Якова- мніха: “Чековавъ оубо сребрнъна доскы и святые его пилъ издрасковъ и позлативъ, покова сребромъ и златомъ”[50]. У 1115 р. “исковавъ бо серебрьныя дъскы и святыя по нимъ избразивъ, пока воръ же серебръмъ и золотомъ съ хрустальныими великыими разнизании устрои имущь врьху пообилу злато, светильна позолочена ина нихъ сеще горящее устрои въ ину и тако украси добре, яко не могу съказати оного ухыщрения по достоянию довълне, яко многомъ приходящямъ и отъ гръкъ и отъ инехъ же земль и глаголати: нигде же сицея красоты несть”.[51]
Як це підкреслює Алешовський, а згодом Н. Воронін, свв. Бориса і Гліба зображали спочатку як цілителів, згодом – із мечами як емблемами феодальної влади)[52]. Глібоборисівські енколпіони, що з’явилися в ХІ ст. засвідчують розвиток культу перших українських мучеників як цілителів. До поч. ХІІ ст. цей культ перетворився як воїнський. Бронзова іконка св. Бориса і Гліба на конях з піднятими мечами, датована ХІ – ХІІ ст. була в колекції Ханенків[53].
В Іпатієвському списку літопису під 6793 (1289) р. записано про дорогоцінну цату з “фініфтям, а на неи святаа мученика Глеб и Борис”.[54] Також відомо, що волинський кн. Володимир “еуангеліє списа апракосъ … и възлоши на не съ финифтомъ, а на ней святаа моученика Глъба и Бориса”.[55]
В українській іконографії не збереглися житійні ікони святих Бориса і Гліба (хоча існують численні російські). Правда, А. Поппе вбачав у свідченнях “Слова о князех” другої половини ХІІ ст. (“И святых сих мученик чюдеса лежат пред очима нашими”)[56] дані про їх існування[57]. Тієї ж думки притримувалась Е. Смирнова.[58] У “Чтенії” про це записано: “да входяще върнии егде въ църковъ ти видаще его образи написанъ и акты самого зряще ти тако сы върою и любовию поклоняются и цълоутъ образъ і ею”[59]. Виходячи з цього тексту, серединне зображення супроводжували житійні клейма – “акти”.
Почитання св. Бориса і Гліба та і зображення широко поширювались поза Київською державою. Оклад Мстиславового євангелія 1117 р. має зображення святих мучеників. Запис у кінці євангелії свідчить, що філігрань походить з Візантії. У ХІІ ст. у Константинополі побудували церкву свв. Бориса і Гліба: “Въ лъто 6625 (1117) создана бысть церкви свв. мученику Борису и Глъбу въ Царъгради въ Исписавъи”.[60] А в Пигасе в Русском городе и церков Борис и Глеб. И ту бывет множество прощена больным”[61]. Ікону українських мучеників бачив бл. 1200 р. у церкві св. Софії Константинопольської новгородський архиепископ Антоній (як це відомо із “Паломництва” Добрині Андрійовича): “икона великая святые Борис и Глеб”.[62] У Сугдайському грецькому пролозі сказано, що сунгайські греки почитали цих святих.[63] Частинки мощей св. Гліба та “його товариша” (Бориса), перевезені з Києва, зберігались у Сазавському монастирі (заснованому Прокопом у 1032 р.).[64] Св. Борису і Глібу присвячені вівтарі Сазавського монастиря у Чехії (про що записано у доповненій Кузьмою Празьким хроніці у повідомленні про заснування переділу під 1095 р. “перенесені реліквії Гліба і його брата”)[65].
Культ українських мучеників був відомий також на Балканах, свідченням чого є фрески із зображеннями кн. Бориса і Гліба у Милешеві в Сербії бл. 1235 р. Г. Бабич вважав, що їх культ не знаний у тогочасній Сербії, і тому висуває припущення, що Сава Неманич ікону св. Бориса і Гліба привести з Константинополя[66]. Проте житія св. Бориса і Гліба містилися у сербських середньовічних рукописах.
Серед розписів вівтаря храму Спаса Нередиці, спорудженого Ярославом Мудрим, а розписаного 1099 р.[67] – зображення Бориса і Гліба. Святі Борис і Гліб на стінописі церкви Теодора Стратилата у Новгороді. Представлення св. Бориса і Гліба відтворені в Учительному євангелії Костянтина, на Рязанських брамах, на фасаді Дмитрієвського собору у Володимирі, на фресках Успенської церкви Старої Ладоги.
До ранньої борисоглібської іконографії належать півфігурні зображення св. князів як предстоячих у Деісісі на діадемі з княжої палацової дільниці. Золоті колти з Києва, Чернігова із оплічними зображеннями св. Бориса і Гліба. Амулет-змієвик із зображенням Бориса і Гліба ХІІ ст. (ДІМ).
Спірним залишається питання про зображення князя Бориса на вихідній мініатюрі рукопису ХІІ – ХІІІ ст. “Слова Іполита про Антихриста”. За однією версією – це князь руський, за іншою – болгарський[68]. Зображенням св. Бориса (оскільки із написом “Борис і Глеб”) його вважав Прахов.[69] Це відтворення у мініатюрі св. Бориса прикрашає книгу недільних повчать із творами Іоанна Златоуста, Іполита Пилусійського, Кирила Олександрійського, Германа Константинопольського, Костянтина, єп. Болгарського ХІІ ст., оригінал якої сягає к. ІХ ст. (894 р.).
Збереглися ранні іконографічні зразки святих українських мучеників на хрестиках, енколпіонах ХІ – ХІІ ст.[70] Про енколпіон ХІ ст., де святі мученики тримають кожен у руках церкву, згадує П. Курінний.[71] На енколпіонах (згідно датування В. Лесючевського виконаних після 1072 р.) представлений св. Гліб із моделлю храму в руках[72]. Як підкреслював дослідник, св. Борис на цих зображеннях завжди тримав у руках п’ятикупольний храм, а Гліб – однокупольний[73].
На одній печаті Ростислава-Бориса Мстиславовича зображення Св. Бориса із щитом і хрестом у руках[74], на іншій – парне зображення Бориса і Гліба[75]. Печать кн. Романа-Бориса Ростиславовича міститься постать в німбі з написом „Борис”[76]. Св. Борис і Гліб зображені також на печатях кн. Давида Ростиславовича 1154 р.[77], кн. Мстислава-Давида[78], кн. Святослава Мстиславовича 1218-19 рр.[79] Парні зображення св. Бориса і Гліба на печатях кн. Романа-Бориса Мстиславовича,[80] кн. Мстислава-Федора Давидовича (молодшого)[81]. Давид (Гліб) на печаті кн. Мстислава-Федора Давидовича (старшого)[82]. Кам’яна іконка ХІ ст. Гліба-Давида походить із Тмутаракані (зберігається у Львівському історичному музеї).
Енколпіон, датований М. Петровим ХІІІ – XIV ст., мав зображення князів-мучеників, над якими були написи: „(Бор)ис, Глъб”[83]. На обороті кн. Володимир стоячий, правицею підтримує копіє, лівою тримає щит. (35) Рукописний пергамент Трефолог ХІV ст.
Як відомо з Іпатієвського списку літопису, кн. Василько прикрасив апракос “і образок він положив на ньому – два святі мученики Гліб і Борис”[84].
Шиферна іконка стоячих Бориса і Гліба з Буковини першої половини ХІV ст. зберігається у ЛНМ. Ікона св. Бориса і Гліба з колекції Харитоненків (тепер у Київському музеї російського мистецтва), що датується к. ХІІІ – першою половиною ХІV ст., відтворює київські традиції[85]. Святі мученики представлені у повен зріст з мечами у руках (знаряддя їх мучеництва (?), зодягнені у княжу одежу: княжі шапки, підперезані поясами плащі, пурпурові чоботи. У воїнських атрибутах св. Борис і Гліб виступають уже від 80-х рр. ХІ ст. – часу написання Чтенія Нестора, у якому зокрема зазначено: “... ратьнии же, яко же услишаша блаженаго Бориса идуща с вои, бежаша: не дерзнула стати блаженному...”[86] А в іншому місці “Чтеній”, кн. Борис “в ратех хоробр, в советах мудр и рузумен при всем”.[87] Як воїнів-захисників землі Руської їх представлено також в анонімному Сказанні. Зокрема підкреслено, що князів “земля руськыя забрала и утвьржение и меча обоюду остра”[88].
Мініатюри Радзивілівського списку літопису до літописної статті 1015 р., присвячені свв. Борису і Глібу, вивчали Микола Лихачов,[89] А. Шахматов[90], Никодим Кондаков,[91] А. Арциховський,[92] М. Арматов[93], Ольга Подобедова[94].
На мініатюрах “Сказання про Бориса і Гліба” Сильвестрового збірника поряд з текстом ХІV ст. містяться численні зображення св. Бориса і Гліба, які Дмитро Айналов вважав копіями оригіналів ХІІ ст. Сюжетні особливості мініатюр часто мають свої паралелі з уривками “Повісті минулих літ”, “Чтенія Нестора”, Проложних житій, що входять у Київський початковий звіт[95].
Вихідна мініатюра “Сказання”, де Спаситель вінчає мучеників (л. 117 зв.) Бориса і Гліба, котрі стоять перед сигментом неба, з якого Спаситель простягає корони, співзвучна із житійним текстом: “И пргоятъ вънєчь отъ Бога, съ правдными причєтся, съ пророкы и апостолы и мученикы, вєсєляся съ ангелы, Авраму на лонъ почивая”[96] і супроводжується написом: “Христос подаетъ венцы Борису і Гліб”. Ця несюжетна мініатюра є центральним зображенням всього циклу цих дуже наративних мініатюр. Навіть слово “вънец” виділене ініціалом (на акр. 129). Вінчанню мученицьким вінцем “Сказанні про Бориса і Гліба” надається велике значення.
В ілюстраціях „Житія Бориса і Гліба” у Сильвесторівському збірнику підкреслюється значимість ікони, котра також підкреслена у житійних текстах. Мініатюра на арк. 123 представляє молитву Бориса перед іконою Спасителя та ілюструє момент у житії, коли “Придоша оубиици на є утро бориса и оуслишашаи в шатре поюща”, із супровідним написом: “Молится святыи Борис святому Спасу в шатръ”. Князь Борис зображений у молитовній позі предстояння перед виносною літійною іконою, встановленою на тридільній рукоядці, із поясним зображенням Христа-Спасителя, котрий у лівій руці тримає Євангелію, а правою благословляє. Про цей драматичний епізод у “Повісті минулих літ” записано: “видив, яко послании суть погубить єго, и нача петь Псалтир, глаголя: “яко обидоша мя унти тучни ... ... Посєм же нача канун пети; тако в. заутреню помолися, зря на икону, глаголя на образ Владычень: Господи Ісє Христє, ижє симь образом явися на земли спасения ради нашого...”[97] У ранньому проложному житію молитву Бориса описано: “И възревъ на икону, на Владычьнь образъ, помолися съ полачємь глаголя синє: “Господи Ісусе Христє, иже симь образъмь, спасаения нашєго ради, изволивыи своєю волєю пригвоздитися на крьстъ, прими страсть гръхъ ради нашихъ! Тако и мєнє сподоби страсти, – сє жє нє отъ противного, нъ отъ своєго брата, и нє постави му въ томь гръхъ”[98]. У Сказанні записано: “И кончавъшю ему утьнюю, начать молитися, зьря къ иконъ Господьни…” Згідно до цих текстів, у лицевих рукописах „Сказання” декілька мініатюр із відтворенням молитви Бориса. У „Читанні” літописця Нестора про ікону нічого не згадано.
Наступна непідписана мініатюра має майже ідентичне представлення Христа. Мініатюра “Придоша оубици на святого Бориса и оуслышаша в шатръ поюща” представляє Бориса у молитві перед поясним іконописним Господом. Борис представлений у княжій одежі з піднесеними руками до Спасителя, зображеному на іконі. За шатром озброєні дружинники Святополка Окаянного.
У лицевому рукописі „Житія” к. ХV ст. із зібрання М. Ліхачова двічі представлено молитву кн. Бориса у шатрі, але перед іконами св. Миколая і Богоматері, котрі не згадуються у тексті житія. Д. Айналов пояснював це нашаруванням інших текстів, цитуючи слова із Паремійника сер. ХІІІ ст., де записано: “и взъръвъ на икону святыя Богородица, на образъ Владычнь”[99].
На мініатюрі арк. 125 “Гліб лежить в раці”, “лежить у савані” зображено Гліба, накритого човном. На арк. 128 зв. Сильвестрівського рукопису “погрєбеніє стго Бориса”. Під цією мініатюрою міститься ще одна – “оубиици борисовъ повъдаша стополку оубивсвии Бориса”. Мініатюри арк. 132 із написами “сты глъб ъдотъ на конях и потцеся конь и поломне му ногу поидъ в посадъ”, “стый глъбъ лъзе тъв насад” представляють зображення Гліба на коні. Останнє зображення рукопису з підписом “Загоръся церковь святого Бориса и Глъба и выносиша все изъ церкви” представляє пожежу в храмі на честь святих, з якого виносять образ Спасителя оглавного типу.
В ілюстрованому “Житії святих Бориса і Гліба” ХІV ст. представлені сцени ратної звитяги: “Володимир посилає Бориса проти печенігів”, “Поховння Володимира” (з підписом “Святополк потаи смерть отца свого”), “Стий Борис ідет на печеніги” та “Вбивства Бориса”. Відтворено сцену “Поховання Бориса” із написом: “несуть стго на погрєбєньє”, де представлено давній обряд поховання, де тіло святого на санях, які несуть чотири юнаки.
Основою для формування іконографія кінних св. Бориса і Гліба міг послужити фрагмент анонімного житія Бориса і Гліба (на чому вперше наголосив П. Гусєв) про молитву ув’язненого до святих мучеників: “и во едину нощь молящиемъся им, и се внезапу открыся покров узницы и восия в ней. Они же, въздевше очи свои, ти видеша святою на росну коню…”[100] Т. Ніколаєва вважає, що іконографія кінних св. Бориса і Гліба сягає ХІІ ст.[101], хоча зображення кінних св. воїнів поширені у мистецтві візантійського світу, починаючи від ХІІІ ст. Відомі кам’яні іконки із зображенням кінних Бориса і Гліба ХІІІ – ХІV ст. Бронзовий хрест-енколпіон з емаллю містить іконку із зображенням св. Борис і Гліб на конях[102]. Серед ікон кінних св. Бориса і Гліба (ДТГ) – виконана бл. 1340 р. учнями митрополита Петра Ратенського. Її стилістика близька до традицій київської школи. Появу цієї ікони пов’язують з побудовою собору Успення у Москві часів митр. Петра (+1326)[103]. Св. Борис і Гліб на фресках церкви Спаса на Ковалеві побл. Новгорода 1380 р. Мідна лита іконка кінних св. Бориса і Гліба, очевидно к. ХV ст., зберігається у Музеї ікон у Реклінгаузі.
Культ українських мучеників пов’язаний із культом їх батька кн. Володимира Великого. Початкова частина житія Бориса і Гліба містить похвалу кн. Володимиру (під 6523 р.) Простежується пов’язаність цих культів також у “Пам’яті і похвалі” Якова-мніха, що розпочинається величанням Володимира: “... слышавъ отъ многихъ о благовърномъ князъ Володимеръ всея Русскыя земля, о сыну Святославли, и мало собравъ отъ многыя добродътили єго написахъ, и о сыну єго, реку же – святую и славную мученику Бориса и Глъба, како просвъти благодать божия сердце князю русскому Володимеру, сыну Святославлю, внуку Игореву”. Найдавніший її список походить із ХV ст.
Страстотерпці Борис і Гліб разом із своїм батьком кн. Володимиром Великим зображені на фресці каплиці св. Трійці 1418 р. у Любліні. Існує дещо пізніша храмова ікона свв. Бориса і Гліба (ХVІ ст.) із Потелича (колишньої церкви св. Бориса і Гліба), що належить до колекції ЛНМ, де стоячі постаті у лоратному вбранні з мученицькими хрестами у руках відтворюють їх образ як мучеників[104]. Іконографія твору, очевидно, зорієнтована на давню традицію зображання Бориса і Гліба.
Культ Бориса і Гліба та рівноапостольного кн. Володимира відродився у ХVІІ ст. (особливо за часів і стараннями митр. Могили), коли численні їх зображення оздобили друковані видання. У гравюрах київського “Анфологіону” 1619 р. свв. Борис, Гліб та Володимир (кожен на окремій гравюрі) трактуються так само “іконописно”. Оплічні зображення страстотерпців представлені на титулі книги Агапіта “Царю Іустіану главизни повчальні” (К., 1628)[105] та медальйонах Іоанна Максимовича “Алфавіт, рифмами зложений” (Чернігів, 1705)[106]. Зображення кн. Борис і Гліб у медальйонах обабіч серединної постаті св. Володимира прикрашають заставку “Мінеї общої” (К., 1680)[107]. Оплічні зображення Бориса і Гліба – на титулі київського видання “Царю Іустіану главизни повчальні” Агапіта (1628)[108]. Св. Борис і Гліб з мученицькими хрестами у руках на медальйонах титулу київського Требника 1677 р.[109] страстотерпці Борис і Гліб у Трефологіоні (К., 1714), книзі Іоанна Максимовича “Богородице-Діво” (Чернігів, 1707)[110], на титулі “Прєчистих Акафістов” (К., 1709)[111]. Постаті св. Бориса і Гліба представлені на гравюрі “Родовідного дерева царя Олексія Михайловича” з книги “Меч духовний”.
Св. Борис та Гліб також зображені на іконі з Успенського собору у Львові (бл. 1697) (ЛНМ). Ікони мучеників Бориса і Гліба містились у Стрітенському переділі Києво-Софійського собору. Існує ікона кн. Володимира з синами Борисом і Глібом з с. Ратного на Волині к. ХVІІ ст. (КНМУМ).
Отже, культ св. Бориса і Гліба, що розвивався з особливою інтенсивністю у княжий період, сприяв популярності їх образу (переважно спареному) в мистецтві. Мученикам за братолюбіє Борису і Глібу присвячена найбільша кількість давньоукраїнських житійних творів. В образах Бориса і Гліба прочитується лицарський ідеал воїна, у чому можна простежити паралелі із західною лицарською культурою. Проте в українській культурі образ християнського лицарства відрізнявся аскетичним характером (зокрема, це підкреслено в образі св. Бориса), де чеснота надзвичайної покори виходить на перший план.
Цей культ, відобразившись у численних писемних пам’ятках, які формували образ перших українських святих-мучеників, втілився також в іконографії. Особливе акцентування на ньому продовж століть пояснюється його вагомістю для української культури, як також суспільно-політичним звучанням.
Найраніші іконографічні зображення святих відомі з описів у літературних джерелах, збережені також у дрібній пластиці. Ікони св. мучеників Бориса і Гліба мали вплив на українські гравюри, де їх зображення особливо численні. Іконографічна та вербальна агіографія виявляють спорідненість їх культу із культом св. Володимира – їх батька.
[1] В. Н. Бенешевич Армянский пролог о свв. Борисе и Глебе, Известия Отделения Русского Языка и Словестности. Петербург 1909, т. ХІV, кн. 1, с. 201-236.
[4] Паремійники – збірники паремій, читань із Святого Писання, виголошувались на вечірніх богослужіннях, зокрема перед великими празниками. Використовувались також для келійного читання. Пізньосередньовічна редакція Паремійника виникла у ХІІІ – ХІV ст.
[6] Голубинский Е. История русской церкви, Москва 1901, т. 1, с. 434; Полное Собрание Древнерусских Летописей, т. 1, с. 252.
[10] Купріянов Н. К. Обозреніе пергаментных рукописей Новгородской Софійской библіотеки, Известия Отделения Русского Языка и Словестности. Санкт-Петербург 1857, т. VI, с. 257.
[11] Там само.
[12] Описание русских и славянских рукописей Публичной библиотеки им. Салтыкова-Щедрина, Москва: Наука 1953, с. 94
[14] Ляскорскій В. Кіевский Вишгородъ в удельно-въчевое время, Журнал Министерства Народного Просвещения. Санкт-Петербург 1913, №. 8, с. 229.
[15] Cперанский М. Из истории русско-славянских литературных связей. Сборник статей. Москва: Наука, 1960, с. 15-16.
[23] Чтение Нестора о Святих Мучениках Борисе и Глебе / Памятники Древней Литературы, под ред. Д. Абрамовича. Санкт-Петербург 1916, т. ІІ, с. 4.
[25] Літопис Руський, с. 174.
[32] Там само, с. 175
[35] Софийская летопись. Полное Собрание Русских Летописей, изд. Археографической комиссией. Санкт-Петербург 1896, т. V, с. 178.
[36] Літопис Руський, с. 336
[37] Буслаев Ф. И. Историческая хрестоматія церковно-славянского и древнерусского языка. Москва 1903, с. 78.
[38] Александров О. Старокиївська агіографічна проза ХІ – першої половини ХІІІ ст.: Монографія. Одеса: Астропринт 1999, с. 174-175.
[39] Там само.
[40] Сказание о Борисе и Глебе (Подготовка текста, перевод и комментарии Л. А. Дмитриева) в: Библиотека Литературы Древней Руси, т. 1.
[41] Грушевський М. Історія української літератури. Київ: Либідь, 1993, т. ІІ, с. 84.
[44] Шахматов вважав, що їх канонізовано у 1026 р.: Шахматов А. А. Разыскания о древнейших летописных сборниках ХІ века, Санкт-Петербург 1908.
[45] Айналов Д. В. Очерки и заметки по истории древнерусского искусства. Миниатюры Сказания о св. Борисе и Глебе Сильвестровского сборника, Известия Отделения Русского Языка и Словестности. т. ХV. Санкт-Петербург 1910, кн. 3.
[46] Срезневский И. И. Сказания о свв. Борисе и Глебе. Сильвестровский список ХІV века. Санкт-Петербург, 1860. Його ж. Древние изображения свв. кн. Бориса и Глеба, Христианские древности и археология. Санкт-Петербург 1864, 9.
[47] Поппэ А. В. О роли иконографических изображений в изучении литературных произведений о Борисе и Глебе, в: Труды Отделения Древнерусской Литературы. Москва 1966, т. 22, с. 20-45. Його ж. О времени зарождении культа свв. Бориса и Глеба, Russia Mediaevalis. München, 1973. T. 1. s. 6-29. Його ж. О зарождении культа свв. Бориса и Глеба и посвященных им произведениях, Russia Mediaevalis. München, 1995, т. VIII, s. 21-68.
[48] Никитченко Н. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской. Историческая проблематика, Київ: Слово 2004, с. 200.
[49] Чтение Нестора о Святих Мучениках Борисе и Глебе под ред. Д. Абрамовича, Памятники Древней Литературы, Санкт-Петербург 1916, т. ІІ, с. 18.
[52] Воронин Н. Н. “Анонимное” сказание о Борисе и Глебе, его время, стиль и автор, Труды Отделения Древнерусской литературы, Москва – Ленинград: Наука 1957, т. ХІІІ, с. 45.
[53] Собраніе Б. И. и В. И. Ханенко. Древности Русскія. Киев 1899, вып. 1. Хресты и образки. № 47, табл. IV.
[55] Полное собрание Древнерусских Летописей, т. ІІ, с. 223.
[56] Лопарев Х. Слово похвальное на пренесение мощей Бориса и Глеба. Неизданный памятник литературы ХІІ века. / Памятники Древней Письменности. Санкт-Петербург 1894, т. 98, с. 17, 28.
[57] Поппэ А. В. О роли иконографических зображений в изучении литературных призведений о Борисе и Глебе, в: Труды Отделения Древнерусской литературы. Москва: Наука 1966, т. 22, с. 25, 37, прим. 54.
[58] Смирнова Э. С. Отражение литературного произведения о Борисе и Глебе в древнерусской станковой живописи, Труды Отделения Древнерусской литературы. Москва – Ленинград: Наука 1958, т. ХV, с. 312-327.
[59] Чтение Нестора о Святих Мучениках Борисе и Глебе. Памятники Древней Литературы, под ред. Д. Абрамовича. Санкт-Петербург 1916,. т. ІІ, с. 28.
[60] Сказание мест святых в Царгороде, Антония, архиепископа Новгородского в 1200 году. Под ред. Х. М. Лопарева. Православный Палестинский сборник. Санкт-Петербург 1899, т. ХVII, вып. 3, с. СХХ-СХХI, 15-16.
[61] Белобров О. А. О “Книге Паломник” Антония Новгородського, Византийские Очерки, Москва: Наука 1977, с. 234.
[64] Робинсон А. Литература Древней Руси в литературном процессе средневековья, Мосвка: Наука 1980, с. 63.
[66] Бабич Г. Образцы и их применение в монументальной живописи славян ХІІ – ХІІІ вв., в: Византия. Южные славяне и Древняя Русь. Западная Европа. Сборник статей в честь В.Н. Лазарева, Москва 1973, с. 129.
[68] Поппэ А. Вказ. праця., c. 41; Голышенко В. К вопросу об изображении князя в Чудовской рукописи ХІІ – ХІІІ вв., в: Проблемы источниковедения, Москва: Наука, 1959, т. 7, с. 391-415.
[70] Лесючевский В. Вышгородский культ Бориса и Глеба в памятниках искусства, Советская Археология. Москва: Наука 1946, т. VIII, с. 241-242.
[71] Курінний П. Українська ікона Х – ХІІІ століття, в: Релігія в житті українського народу. Мюнхен-Рим-Париж 1966, с. 85.
[79] Там само. № 207.
[83] Петров Н. Библиотека барона Шордуара и вновь открытое древнее изображеніе св. Бориса и Глъба и, можетъ быть, св. Владимира, Киевлянин. № 159, с. 33-39.
[85] Нерадовский П. Борис и Глеб у собр. Н. П. Лихачева в: Русская икона. Санкт-Петербург 1914, с. 45.
[88] Там само.
[89] Лихачев Н. П. Лицевое житие святых благоверных князей русских Бориса и Глеба (по рукописи конца ХV столетия). Москва 1907.
[91] Кондаков Н. П. Заметки о миниатюрах Кенигсберского списка начальной летописи Радзивиловская или Кенигсбергская летопись. Санкт-Петербург 1902, т. 2, с. 115-127.
[93] Арматов М. И. Миниатюры Кенигсбергского списка летописи, Известия Государственной Академии истории материальной культуры, Ленинград 1931, т. Х, с. 3-27.
[95] Шахматов А. А. Разыскания о древних русских летописных сводах, Летопись занятий археографической комиссии за 1907 г. Санкт-Петербург 1908, вып. 20, с. 41- 42.
[96] Абрамович Д. Жития святых мучеников Бориса и Глеба и службы им / Памятники древнерусской литературы. Петербург 1916, вып. 2, с. 96.
[97] Повість минулих літ в: Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ–ХV століть, Київ 2002, с. 612.
[99] Айналов Д. В. Очерки и заметки по истории древнерусского искусства. Миниатюры Сказания о св. Борисе и Глебе Сильвестровского сборника, Известия Отделения Русского Языка и Словестности, т. ХV. Санкт Петербург 1910, кн. 3., посилаючись на джерело: Абрамович Д. Жития святых мучеников Бориса и Глеба и службы им, Петербург 1916, с. 57.
[101] Николаева Т. В. Рязанская икона с изображением Бориса и Глеба, в: Славяне и Русь, Москва: Наука, 1968, с. 453.
[103]Мороз М. Українська ікона. Вступ до онтософії християнського мистецтва ХІ – ХVІ століть Пам’ятники України, Київ 1990, № 3, с. 52, 38.
[105] Логвин Г. Н. З глибин. Гравюри українських стародруків XVІ – XVІІІ ст. Київ: Дніпро 1990, іл. 134.
[106] Там само, іл. 57.
[107] Там само, іл. 232.
[108] Там само, іл. 134.
[109] Там само, іл. 208.
[110] Там само, іл. 314.
[111] Там само, іл. 284.
**************************************************************
Fonte: Homo Creator et Receptor Artium in onore del prof. St. Kobelius, Varsavia 2010, 55-74
Sito web: https://yarynamorozsarno.blogspot.com
Nessun commento:
Posta un commento